Коли написала перший пост у найтемніший період життя, з надією що буду писати майже не щодня і звичайно ж забила.
Така вона я, ніколи не можу довести нічого до кінця.

Вересень. Розставання з тобою. 7 років. ОМГ як же то було морально важко розходитись, все було максимально складно, але я б ніколи не змогла кинути хлопця, який в самому пеклі України, тому… дякую? Дякую що моє життя перестало бути на паузі, дякую що заблокував мене у всіх соцмережах, дякую що перестала плакати, дякую що взяв цей крок на себе.

Відчуття що помираєш, але залишаєшся жити. Відчуття, ніби розвивається біполярочка, в один момент відчуваю себе щасливою людиною, і інший – затрьохсотилась на алкогольному фронті.

Ми проживаємо скільки життів в одному житті, і от воно, чергове наступне моє життя.

Сучасна реальність мого життя - цілодобовий самоаналіз.
Щоб не здуріти, хочу писати принаймні частину думок сюди, для себе.
Такий спосіб блогу/життя в мене вже був з років так 14-ти і до 22-х. Тоді я зверталась до блогу тільки тоді, коли була в розпачі і потребувала допомоги від самої ж себе (дивно звучить правда?)
Не можу сказати, що я на межі, але думаю для мене буде корисно згадати, як я записувала частину своїх думок і переживань в блог, бо мала таку мрію, як написання книги про власне життя ( ну а хто з вас про це не думав?)
Згадуючи проблеми, про які я писала колись, стає смішно, але не будемо знецінювати свої емоції, коли і як би ми їх не відчували.
Хотіла б дати одразу собі настанову - ділитись різними емоціями і переживаннями, а не тільки коли накриває.
Тому, що nothing else matters.